Розмір шрифту

A A A

Колір сайту

K K K

Тиврівська районна рада

Вінницької області

Видатні люди краю

Андрійчук Кесар Омелянович

Кесар Омелянович Андрійчук народився (9 березня (22 березня) 1907, село Латанці Брацлавського повіту Подільської губернії, нині в складі села Тростянець Тиврівського району Вінницької області — помер 7 серпня 1958, смт Тиврів Вінницької області) — український поет.
Псевдоніми: К. БубелаВидючий.

Початок шляху

Майбутній поет народився в багатодітній сім’ї селянина-бідняка. 1923 року, закінчивши єдину трудову школу в рідному селі, вступив до Вороновицького технічного училища, де за рік опанував ремесло столяра. У Вороновиці прилучився до громадської роботи: був секретарем комнезаму, завідувачем хати-читальні, сількором вінницької окружної газети «Червоний край».
1924 року з путівкою комнезаму вирушив у Вінницю, де був слухачем трирічних педагогічних курсів імені Івана Франка. Там познайомився та подружився з поетом-байкарем Микитою Годованцем.
1927 року вступив на літературний факультет Одеського інституту народної освіти. Навчаючись в Одесі, відвідував загальноміське літературне об’єднання, де починали творчий шлях Степан Олійник, Сава Голованівський, Степан Крижанівський, Олег Килимник, Володимир Іванович та інші українські письменники.
1931 року, закінчивши інститут, Андрійчук влаштувався на роботу в Тиврівську школу. Тут він відразу організував для учнів літературний гурток, згодом влаштував для селян великий вечір із читанням творів — як власних (із першої збірки «На зламі»), так і школярів-початківців.
Поет багато писав, друкувався у центральній пресі, 1932 року подав до видавництва рукопис другої збірки, а ще через два роки — третьої.
1935 року Андрійчука прийняли до Спілки письменників України, а обком комсомолу відкликав його з Тиврова до Вінниці та призначив завідувачем відділу літератури й мистецтва газети «Молодий більшовик». Ще через два роки Вінницький обком КП(б)У направив Андрійчука на нову роботу — завідувати відділом у краєзнавчому музеї.

Вирвані роки

8 вересня 1937 року Андрійчука було заарештовано органами НКВС Вінницької області. Перший допит проведено тільки 17 листопада. За тиждень після першого допиту був готовий обвинувальний висновок. Уся вина поета, якщо вірити написаному, полягала в тому, що він організував у школі літературний гурток, на якому виховував шкільну молодь «в антирадянському шовіністичному дусі». Другим пунктом обвинувачення була організація літературного вечора — на ньому поет зачитував вірші з книги «На зламі», котра, виявляється, була «ідеологічно шкідливою». Третій пункт: обвинувачений нібито висловлював своє незадоволення політикою партії на селі. Постановою трійки УНКВС по Вінницькій області Андрійчука засудили на 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах.
Не вбачаючи за собою жодного злочину, Андрійчук починає важку та безрезультатну боротьбу за реабілітацію. 1939 року йому вдається добитися додаткового вивчення матеріалів справи та допиту додаткових свідків, але наслідків це не дає. Вдруге матеріали справи за його скаргою вивчаються 1946 року, але помічник прокурора Вінницької області зі спецсправ Степанида Пожарук підписує резолюцію: «Залишити без задоволення».
Тільки 8 вересня 1947 року, по відбутті строку покарання, Андрійчук був звільнений з-під варти без будь-яких пояснень і вибачень. Але з приписом: оселитися в селі Малопіщанка Маріїнського району Кемеровської області.
Від грудня 1947 року до квітня 1951 року Андрійчук викладав у місцевій школі російську мову й літературу. Продовжувати творчу роботу виявилося справою безперспективною, оскільки про друкування його віршів не могло бути й мови.

Повернення

Тільки 1956 року, після численних скарг, органами прокуратури було призначено нове розслідування справи Андрійчука, в процесі якого встановлено, що всі без винятку звинувачення 1937 року були вигадані й нічим не підтверджені. За протестом прокурора Вінницький обласний суд 15 березня 1956 року постанову Особливої наради при НКВС від 26 листопада 1937 року скасував і справу припинив.
Після громадянської реабілітації Андрійчука поновили у рядах членів Спілки письменників України, в яку його прийняли кандидатом ще 1934 року. Останні роки життя провів на батьківщині: працював педагогом Тиврівської середньої школи, зрідка друкуючись у періодиці.
Збираючись навесні 1958 року до Будинку творчості СПУ в Ірпені, Андрійчук при медичному огляді дізнався про загрозливий діагноз. Організм, надламаний таборами та суворим забайкальським кліматом, із хворобою не впорався — через кілька місяців (7 серпня 1958 року) поет помер.
Одну з вулиць села Тростянець названо іменем Кесаря Андрійчука.
 
Творчість
Літературну діяльність розпочав у січні 1927 року, коли в «Червоному степу» (Одеса) вперше було надруковано його вірш — «21-ше січня», присвячений пам’яті Леніна. Потімвірші, новели, рецензії регулярно з’являлися на сторінках одеських видань «Чорноморська комуна», «Молода гвардія», «Блиски», «Металеві дні», а також «Зоря» (Дніпропетровськ), «Літературний додаток» (Житомир).
1927 року став членом Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. 1931 року в харківському видавництві «ЛіМ» («Література і мистецтво») видрукувано першу збірку поезій Андрійчука «На зламі». Називаючи так збірку, поет мав на увазі, звичайно ж, злам старого «капіталістичного» укладу життя з його «буржуазною» культурою та будівництво на руїнах нового — комуністичного — майбуття. І естетичний пафос книжки, і типове для доби коло тем цілковито вкладалися в таке витлумачення.
Щирий пафос будівництва нового світу та заперечення старого, юний романтичний порив у незвідане, експресивна імпресіоністична поетика, що утвердила себе в літературі на початку 1920-х, і навіть спроби примирити «реакційний» ліричний пейзаж з урбаністичними виробничими ритмами — все це було у віршах Андрійчука:
Бунтарять дні…
Вогні над містом.
Цвітуть серця мільйонних мас,
а сонце — жменями намисто,
а сонце — ранковий сурмач.
Але водночас із цим у віршах поета — обов’язкова данина темам громадянським: вселенський сум після смерті Леніна, оспівування міці червоного військового флоту тощо.
1935 року Андрійчук став членом новоствореної Спілки письменників України. Поет підготував до друку другу та третю збірки, але через арешт Андрійчука вони не побачили світу.
Після реабілітації Андрійчука поновили в Спілці письменників, він повернувся до творчої праці, намагався надолужити прогаяне. 1958 року нарешті вийшла його друга поетична книжка, названа «Подільська сторона». Однак через ранню смерть поета підсумком його творчості так і залишилися дві книжки та ще низка публікацій, розпорошених у періодиці та досі не зібраних у книгу.
 
Видані збірки
  • На зламі: Поезії (Харків, 1931).
  • Вибране (Київ, 1957).
  • Подільська сторона (Київ, 1958).
  • Ловись, рибко: Збірка сатиричних творів (Київ, 1963).

Очеретний Володимир Феодосійович

Серед найцікавіших людей Тиврівського району з особливим пієтом називають Володимира Феодосійовича Очеретного. Це не пієтет поваги до «крутого» українця, який в умовах ринкової розрухи знайшов свою «золоту жилу» і зумів доскочити вершин тієї заможності, що вивела його в лідери нинішнього суспільного устрою.

Тим часом, Володимир не знаходив і не винаходив нічого нового. Оре, як мовиться, на давній ниві, старим «плугом», без підвищеної, а інколи й без ніякої зарплати, живе в тісній двохкімнатній квартирці, але аби люди захотіли раптом без будь-яких начальницьких підказок обирати найпочеснішого громадянина району, то переважна більшість оддала б пальму першості саме йому, не увінчаному нагородами, не обсипаному грішми, не обцілованому владою фотокореспондентові районної газети.

Втім, це таки доволі точно: не місце красить людину, а людина – місце. Один і з висот найполірованішого кабінету, з кодлом послушливих клерків не зробить того, що інший – своїми руками, своїм талантом, самовідданістю. Все, зрештою, залежить від мети життя і розуміння свого призначення в ньому. Народжений літати полетить обов’язково.

Де б Очеретний не був, він одразу починав творити і не в ім’я того, що творчість – це стан його духу, що по-іншому не виходило.

Творчість Очеретного, його непересічні задатки художника, фотографа, майстра різьби по дереву, столяра, токара, тонкого знавця і поціновувала мистецтва – могли б дати серйозний матеріальний достаток і благополуччя. Ніхто й не силкується довести, що вони чоловікові не потрібні, але він ними не перейнятий. Вістря його інтересів завше спрямовувалось туди, де гроші не нагромаджуються, а інтенсивно витрачаються. Якось так виходило, що він починав шукати не тих людей, які потрібні були йому особисто, а тих, що мали бути цікавими суспільству. Так, правда, уже повелося в нашій вітчизні, що це знову ж таки не найбагатші люди, але в сукупності своїй вони складають найкоштовніше її багатство. За цікавою людиною, чиє життя певною мірою пересікалось чи дотикалось до життя району, він міг власним коштом податись до Москви, Калінінграда, Сімферополя, будь-куди, куди можна доїхати.

Аби він займався однією лиш фотографією, то й це полишило б глибокий слід в історії Тиврівщини. Але його спопелялм все нові й нові ідеї, він уміє по зав’язку завантажувати себе багатьма ділами та все з тієї палітри, яка не сприяє примноженню власних багатств, а розпинає тебе на п’ялах суспільних інтересів.

Буваючи в кожному селі не транзитним гостем, а дослідником, він зацікавився цілою низкою імен: віце-адмірал Пилипенко, що був начальником Калінінградського військово-морського училища, генерал Притула, що приймав капітуляцію Квантунської армії з рук японського принца, а з рук дружини Чан-Кай-Ші – орден Голубого неба, маршал Маліновський – міністр оборони, академік Калинович – автор першого російсько-українського інституту мовознавства, що втрапив під триби сталінської репресивної молотарки якраз у ті часи, коли «батько народів» зайнявся раптом проблемами мови, в 49-му змушений був викинутись з вікна своєї квартири у Києві. А блискучий художник Мар’ян Маловський, а композитор Петро Ніщинський, Микола Леонтович, Кирило Стиценко! Беручи за основу життя з них, Очеретний створює музеї в селах Жахнівці,Івонівцях, Красному, Кліщеві, Ворошилівці, Тиврові, на Гніванському гранітному кар’єрі – шукає приміщення, возить експонати, виготовляє (здебільшого власними руками) експозиції, шукає кошти. І це не полишаючи ні на день основної роботи в редакції, не збавляючи шаленого ритму. Півтори тисячі знімків для районного музею, майже стільки ж – для музею рідної школи, десятки слайд фільмів.

А ще він автор одного справжнього дива, біля якого побували тисячі земляків і гостей.

В роки війни, перед повним визволенням Вінниччини, до Тиврова і Гнівані прорвався танковий десант. Трагічно склалась доля того десанту – без запасу палива і мастил, підтримки стрілецьких підрозділів, в оточенні ворога він був приречений, більшість героїв загинула, б’ючись до останнього снаряда й патрона. Звичайно, цей історичний факт не міг пройти мимо уваги такого чоловіка, як Володимир Очеретний. Він вирішив створити щось гідне пам’яті легендарних десантників. І створив. Але на це пішло довгих двадцять років. У гранітних скелях над Бугом з допомогою молотка,бучарди і долота два десятиліття він видовбував зображення вічного вогню, зорі і хреста на честь танкового екіпажу, що першим прорвався до Тиврова.

Одні казали «дивак», інші – «дурень», ще інші – «нема чого чоловікові робити», ще інші – «хоче слави», а більшість приходила, скидала кашкети й капелюхи, віталася, кланялась, дивилась на цю самовідданість з побожністю і сльозами: «Ось що може велика душа. Людина з такою душею теж може називатись великою!!»

Як ти, чоловіче, стільки встигаєш? Серце може не витримати!

Я дуже рано встаю. Як правило – о четвертій ранку або й раніше і зразу на Буг, до його води, до його туманної аури, до духмяних пахощів, неполоханої свіжості, в місячну ясність долин, у цей древлянський мікроклімат. Знаю найбагатші лікарською флорою місця, найгустіші роси, лягаю і п’ю їх, як ото голуб, з жолобків на стеблах – це дає заряд сили і здоров’я. Дехто називає мене навіть відьма рем. Бо справді можу за годину без сіті і вудки одними руками піймати десять кілограмів риби, відро раків. Любителі березового соку дивляться на мене великими очима, ото підходжу до берези, «молюсь» хвилину-другу і вкладаю трубочку в таке місце, з якого через 25 хвилин набереться повна трилітрова банка (вони не візмуть стільки й за добу). Причому я можу так з кожного дерева. Це людей шокує – …

Звідки це воно в тебе?

Виріс у природі, як Тарзан. Ось тут, на Бугу, в цій долині, нема жодного каменя, на якому б я не робив стойки на руках. До речі, німецький, трофейний фільм «Тарзан» був моїм першим духовним потрясінням. Я з восьми літ курив і став до п’ятнадцяти запеклим смоктачем тютюну. Подивившись «Тарзана», розлучився з цигаркою в одну мить, безжально і безболісно.

Навчився ходити по гіляках з проворністю мавпи. Був такий накачанний, що м’язи поробились камінними, а тіло прудким, як жила. Мої друзі Мітя Горбатюк, Микола Пліхта, Едуард Атензон і В’ячеслав Обертун були такими самими тарзанами, нам завше хотілось більшого, взялись за акробатику, освоїли її на рівні майстрів спорту і ще в 1967-му році, будучи вже одруженими, маючи дітей, утнули добру штуку – на святковому вечорі в облмуздрамтеатрі виступили з 40-хвилинною акробатичною програмою – публіка перебувала в стані шоку: «Звідки вони? З Тиврова?  Їйбогу, якась підтасовка. Звідки там взялись такі майстри?»

В армії я навіть тренував команду гімнастів, набув спеціальності автотехніка, потім шукав свого місця в житті у чужих краях, але краса рідного Тиврова вернула додому, до фотографії, відчуття якої жило в мені підсвідомо, а це уже тридцять з лишком літ займаюся нею як ділом, кращого й цікавішого за яке нема на землі. Перемагав я в 20-ти конкурсах різноманітних видань, влаштовував не одну персональну фотовиставку, в рідній школі маю постійно діючу, друкувався і друкуюсь в найавторитетніших засобах інформації. А на дозвіллі малюю, столярую, вирізаю для дорогих моїх музеїв.

…І ось йому вже 60.

Життя було нелегким. Не любить він коритися і кланятись, любить гостре слово, сказане не в кулак, а вголос, відкрито. Поки ці кращі якості не матимуть в нашій державі ціни, доти Очеретні не будуть гордістю України. З усього видно, що ті часи ще далекою

А жаль!

Іван Волошенюк.  Прозаїк, публіцист.
Член Національної спілки письменників України.

Свідзінський Володимир Юхимович

Свідзінський Володимир Юхимович
поет, перекладач
(26.09.1885-18.10.1941)

Володимир Євтитмович (Юхимович) Свідзинський народився 26 вересня (8 жовтня за новим стилем) 1885 в селі Маянів Вінницького повіту Подільської губернії, нині Тиврівського району Вінницької області.

Український поет, перекладач.

Біографія

Батько Євтим Оксентійович — священик, мати Наталка Прохорівна — попівна. Закінчив 1899 року Тиврівське духовне училище. Навчався в Подільській духовній семінарії в Кам’янці-Подільському. Звільнено 25 серпня 1904 року з четвертого класу на прохання батька, переміщеного на той час до Лянцкоруня. 1906 року (як зазначає в анкетах Свідзінський, за іншими документами — 1907 року) вступив вільним слухачем на економічний відділ Київських вищих комерційних курсів, реорганізованих 1908 року в комерційний інститут. 1912 року в журналі «Українська хата» (№ 1) надруковано перший вірш Свідзінського — «Давно, давно тебе я жду…» 26 січня 1913 року закінчив навчання в інституті, але державних іспитів не складав і тому диплома про вищу освіту не здобув.

Робота (1913—1918)

Повернувся до батька в с. Бабчинці (нині Могилів-Подільського району Вінницької області). На запрошення Подільської земської управи обстежив ткацький промисел: від 1 червня до 15 вересня 1913 об’їхав 16 населених пунктів Могилівського, Гайсинського, Балтського, Проскурівського, Ямпільського, Ольгопільського, Летичівського та Літинського повітів, зібравши відомості про 1607 господарств, що займалися ткацтвом. Нарис Свідзінського «Ткацький промисел» увійшов до книги «Кустарні промисли Подільської губернії» (К., 1916).

У березні 1915 переїжджає до Житомира, працює у Волинській контрольній палаті: спочатку за наймом, від 3 червня 1915 канцелярським служителем, а з жовтня тимчасовим виконувачем обов’язків облікового урядовця. Свідзінського мобілізують до армії, наказом від 23 березня 1916 призначають помічником контролера сьомого класу в управління польового контролю при штабі 7-ої армії, яка 1916 воювала на терені Галичини (Теребовля, Чортків, Бучач, Галич, Станіслав), 1917 — переважно на території Подільської губернії. З осені 1917 до весни 1918 штаб 7-ої армії перебував у Барі. 14 березня 1918 Свідзінського, на його клопотання, відчислено з армії «на місце мирної служби у Волинську контрольну палату», але до Житомира Свідзінський не поїхав. Наказом від 10 червня 1918 його звільнено від служби в палаті.

Кам’янецький період

Свідзінський Володимир з донькою Мирославою, кінець 1920-тих рр. Під час відкриття пам’ятного знака поету. Кам’янець-Подільський, 2006 рік Свідзінський переїжджає у Кам’янець-Подільський, з жовтня 1918 працює на посаді «редактора української мови» у видавничому відділі Подільської народної управи. Був вільним слухачем (упродовж п’яти семестрів) історико-філологічного факультету Кам’янець-Подільського державного українського університету. З встановленням у листопаді 1920 у Кам’янці-Подільському Радянської влади працює редактором у видавничому відділі народної освіти повітвиконкому. У Кам’янці-Подільському Свідзінський друкує у часописі «Освіта» (Кам’янець-Подільський, 1919, № 3) статтю «Народні українські пісні про останню світову війну», у літературно-науковому додатку до газети «Наш шлях» (1920, число 7) — поему «Сон-озеро», у літературно-науковому журналі «Нова думка» (орган студентства Кам’янець-Подільського університету; 1920, № 3; редактор журналу Валер’ян Поліщук) вірші «Знову в душі моїй…» і «Пісенька» («Ой, ліщино густолиста…»). Видавниче товариство «Дністер» 1920 видає перекладений Свідзінським культурно-історичний нарис І. Іванова «Халдеї».

У Кам’янці-Подільському Свідзінський одружився з народною вчителькою Зінаїдою Йосипівною Сулковською (померла 12 липня 1933). 1921 у них народилася донька Мирослава. Від січня 1921 Свідзінський працює архіваріусом у Кам’янець-Подільському університеті (невдовзі — інститут народної освіти). У листопаді 1921 стає завідувачем архівів повітового комітету охорони пам’яток старовини, мистецтва та природи. 1922 в Кам’янець-Подільській філії (утворено в травні 1921) Державного видавництва України виходить перша збірка Свідзінського «Ліричні поезії». Рецензії на збірку надрукували Іван Дніпровський у газеті «Червона правда» (Кам’янець-Подільський, 1922. — № 74; від травня 1921 газету редагував Іван Кулик), Валер’ян Поліщук у журналі «Червоний шлях» (Харків, 1923. — № 2).

25 грудня 1922 Свідзінського призначають архіваріусом, 10 січня 1923 — се кретарем новоствореного архівного управління, а від липня 1923 він виконує обов’язки завідувача. 1922 науково-дослідна кафедра історії та економіки Поділля при ІНО залучає Свідзінського до виявлення в архівах і музеях Кам’янця-Подільського графічного матеріалу подільських уніатських метрик, рукописних книг і стародруків. Свідзінський зареєстрував 337 метрик, із них 150 мали високохудожні заставки, літери, орнаменти, малюнки. Кілька випусків видання «Метрики XVIII в.» літографовано в майстерні Кам’янець-Подільського художньо-промислового технікуму імені Сковороди під керівництвом Володимира Гагенмейстера.

З початку 1923 до липня 1925 Свідзінський — аспірант кафедри (підсекція соціальної історії), працює над темами «Селяни приватновласницьких маєтків Поділля в першій половині ХІХ століття», «Аграрні рухи на Поділлі в ХХ столітті», пише розвідку «Економічна еволюція господарства селян тарнорудського маєтку», готує доповідь «Боротьба подільських селян із польськими легіонерами в 1918 році» (виголосив у жовтні 1925 на засіданні Кам’янець-Подільського наукового при УАН товариства), бере участь у комплексному (соціально-економічному, географічному, лінгвістичному, мистецтвознавчому) обстеженні села Панівці. 1925 Свідзінський виступає з доповіддю «Події на селах подільських у 1917—1918 роках» на науковому зібранні Кам’янець-Подільського наукового при Українській академії наук товариства (був його членом — сьомим за порядком вступу).

У зв’язку з реорганізацією Кам’янець-Подільського окружного архівного управління 29 серпня 1925 Свідзінський здає справи новопризначеному завідувачеві Дмитру Прядію, деякий час (формально — до листопада 1925) працює там інспектором.
Харківський період

У жовтні 1925 Свідзінський переїздить до Харкова, де працює літературним редактором у місячнику «Червоний шлях», від листопада 1930 — в газеті політуправління Українського військового округу «Червона армія». У січні — вересні 1932 працює в Техвидаві, потім знову повертається до редакції «Червоного шляху» (від 1936 — «Літературний журнал»). У Харкові сім’я Свідзінського розпалася: дружина з дочкою переїхала до сестри у Вінницю. У Харкові Свідзінський видав другу поетичну збірку «Вересень» (1927). Остання прижиттєва збірка «Поезії» вийшла 1940 у Києві у видавництві «Радянський письменник» (друкувалася у Львові). Готував наступну збірку «Медобір».
Свідзінський також багато перекладав з літератур народів СРСР, з французької, іспанської, польської мов. Серед перекладів «Слово о полку Ігоревім» (1938), комедії Арістофана «Хмари», «Оси», «Жаби» (видано 1939). Був безпартійним. Член Спілки письменників СРСР з 1936.

27 вересня 1941 Свідзінського заарештовано. Спалено разом з іншими в’язнями в покинутій господарській будівлі у селі Непокритому під Салтовом.

Твори

Перша збірка Свідзінського «Ліричні поезії» була видана 1922, пізніше «Вересень» (1927) і «Поезії» (1940, за редакцією Юрія Яновського). Збережена О. Веретенченком збірка Свідзінського «Медобір» (вірші 1927—1936 й опубліковані в УРСР 1937—1940) видана у Мюнхені 1975.

У перших збірках Свідзінський схилявся до символізму, у двох останніх — помітні елементи сюрреалізму у поєднанні з доброю класичною формою. У творчості Свідзінський був далекий від актуальної йому сучасності, що й зумовило негативне ставлення офіційної радянської критики до нього, яка закидала йому перебування «поза часом і простором» і відчуженість його творчості, світовідчування і світогляду від радянської доби.

Важливе місце у творчості Свідзінського посідають казки за народними чи екзотичними мотивами, а також переклади з античних літератур (Гесіод, Езоп, Овідій, Арістофан) та з французької, німецької, польської та російської поезії.
Микола Бажан так оцінив творчість Свідзінського: «Це — поет неповторний, своєрідний, тонкий. Я маю насолоду від його поезії і думаю, що невдовзі прийде час і на достойне поцінення його творчості критикою і громадськістю» (1973, лист до Андрія Чернишова).

Володимир Юхимович (Євтимійович) Свідзінський (8 жовтня 1885 — 18 жовтня 1941) — український поет, перекладач

Володимир Свідзінський народився 8 жовтня 1885 року в селі Маянові поблизу містечка Гнівань на Вінниччині, в родині священика Євфимія Свідзінського. Володимир був другою дитиною в сім’ї, мав ще чотирьох братів і сестру. Закінчив Тиврівське духовне училище, згодом навчався в Подільській духовній семінарії. Володимир змушений був залишити навчання в семінарії через хворобу. Через деякий час Свідзинський поступив вільним слухачем на економічний відділ Київських вищих комерційних курсів, які згодом було реорганізовано у Комерційний інститут. Тут, у Києві, в місячнику «Українська хата», у 1912 році опубліковано поезію «Давно, давно тебе я жду» (вважається першою публікацією).

Згодом Володимир переїхав до Житомира і деякий час працював у Волинській контрольній палаті. Був призваний у діючу армію, перебував в управлінні польового контролю при штабі 7-ої армії аж до березня 1918 року. У жовтні 1918 року Володимир Свідзінський знову приїхав до Кам’янця-Подільського. Працював редактором української мови у видавничому відділі Подільської народної управи. У січні 1921 року перейшов працювати архіваріусом до Кам’янець-Подільського університету, який згодом було перейменовано в Інститут народної освіти. В історичному архіві Хмельницької області зберігається прохання Володимира Свідзинського від 26 січня 1919 року зарахувати його вільним слухачем історико-філологічного факультету Кам’янець-Подільського державного університету, де того часу викладали Іван Огієнко, Михайло Драй-Хмара, Євген Тимченко й інші не менш відомі науковці та літератори. Студентами університету були молодші брати Володимира Олег та Павло. Літературне середовище тогочасного Кам’янця було не менш добірним: Юрій Липа, Людмила Старицька-Черняхівська, Осип Назарук тощо.

Згодом Володимир став завідуючим архівів Кам’янеччини, надалі — секретарем і завідуючим архівного управління.

Ситуація різко змінилася після приходу радянської влади 1920 року. Ліквідовували видавництва, часописи, інтелігенція виїжджала до столиці в пошуках роботи, місто поволі перетворювалося на провінцію.
У 1922 році в Кам’янецькій філії Державного видавництва України вийшла перша його книжка «Ліричні поезії». Згодом появилися «Вересень», «Промисли Поділля». Він досліджував документи старовини, писав наукові розвідки, виступав з доповідями.

29 серпня 1925 року в зв’язку з реорганізацією Кам’янецького Окружного архівного управління було призначено нового завідуючого. Свідзінський ще деякий час працював інспектором, а потім щоб прогодувати сім’ю (на той час у Свідзінського вже народилася донька Мирослава), поет виїхав до Харкова, де упродовж багатьох років працював коректором, потім літературним редактором у журналі «Червоний шлях» (з 1936 року — «Літературний журнал»).
Перекладацтво

У перекладацькому доробку Свідзінського — твори двох античних, староукраїнської та дев’яти національних літератур (швейцарська – Г. Келлер; іспанська – де Вега; грузинська – А. Церетелі, К. Чічінідзе; білоруська – Я. Купала; французька – А. Барбюс, В. Гюґо; вірменська – Д. Сасунський; польської – А. Міцкевич, Б. Прус; російської – А. Пушкін, М. Лєрмонтов, Н. Нєкрасов, Ґ. Пєтніков, Л. Топчій, Ґ. Литвак, Н. Ушаков, І. Турґєнєв, М. Салтиков-Щедрін, М. Ґорькій, В. Іванов, В. Вішнєвський; ромської – Вано Хрустальо). 1939 року в його перекладі окремим виданням вийшли три комедії Арістофана.

Дослідження

Свідзінський також автор кількох цінних наукових розвідок — про народні промисли Подільської губернії (ткацтво та килимарство), про графічне оформлення старовинних уніатських метрик. На жаль, надто мало надій розшукати текст його наукової доповіді «Про події на селах подільських року 1918».

Життя Володимира Свідзінського обірвалося трагічно в жовтні 1941 року. Коли німецькі війська наближалися до Харкова, НКВС арештував тих мешканців, які ще не евакуювалися, представників української інтелігенції. Свідзінський знав, що приречений на арешт, спочатку переховувався у друзів. Але зрештою 27 вересня 1941 року був арештований за звинуваченням в антирадянській агітації. Свідзінського разом із іншими арештантами гнали під конвоєм на схід. Недалеко від міста виникла загроза оточення німецькими загонами. Арештантів загнали в сарай, облили бензином і підпалили

Помер Володимир Свідзінський 18 жовтня 1941 у с. Непокрите.

Ніщинський Петро Іванович

Ніщинський Петро Іванович
композитор
(09.09.1832-04.03.1896)

Петро Іванович Ніщинський (літ. псевд. Петро Байда), народився 9 вересня 1832 року. Відомий український композитор і поет-перекладач.

Народився у селі Неменка (тепер Іллінецького району Вінницької області). Навчався у Київській духовній семінарії. В 1856 закінчив Афінський університет (філософський і богословський ф-ти), пізніше — здобув ступені магістра наук. Після повернення на батьківщину викладав російську і грецьку мови у навчальних закладах Петербурга (1857-60), Одеси (з 1860), Ананьєва (з 1855, тепер Одеська область), Бердянська (1888-90).

Збирав та здійснював обробку українських народних пісень (“Байда”, “Ой, гук, мати, гук”), писав музичні твори, організовував музичні колективи і керував ними. В 1875 Ніщинський створив музичну картину «Вечорниці», як вставну сцену до вистави “Назар Стодоля” Т. Шевченка (вперше виконана в цьому ж році артистичним гуртком М. Кропивницького у Єлисаветграді). Широковідомим став чоловічий хор з «Вечорниць» — “Закувала та сива зозуля”. Н. підтримував зв’язки з відомими українськими культурними і громадськими діячами М. Лисенком, М. Кропивницьким, І. Карпенком-Карим, П. Саксаганським, А. Желябовим та ін. З 1880 жив у с. Ворошилівці (тепер Тиврівського району Вінницької області).

Ніщинський перекладав на українську мову твори античних класиків («Антігону» Софокла, 1883; «Одіссею» Гомера, 1889, 1892; 6 пісень з «Іліади» Гомера, 1902-03), а також переклав на грецьку мову “Слово о полку Ігоревім” (1881). Автор підручника з грецької граматики та розвідок про грецьку музику.

4 березня1896 перестало битися серце композитора. Тіло його поховане у с.Ворошилівка Тиврівського району.

Калинович Михайло Якович

Калинович Михайло Якович
мовознавець, скриптолог, перекладач
(13.10.1888-16.01.1949)

Михайло Якович Калинович народився 13 жовтня 1888 у с. Жахнівка, тепер Тиврівського району Вінницької області.

Український мовознавець, санскритолог, перекладач і літературознавець, академік АН УРСР з 1939 року.

Біографія

Навчався із 1907 року у Петербурзькому університеті. У 1912 році закінчив Київський університет, в якому був залишений професорським стипендіатом. Починаючи із 1916 року викладав у цьому університеті. Вів курси вступу до мовознавства, порівняльної граматики, індоєвропейських мов, санскриту, історії стародавньої індійської літератури та ін. З 1924 — одночасно науковий співробітник АН УРСР. У 1930—1949 працював завідувачем відділу загального мовознавства, директором Інституту мовознавства АН УРСР. З 1939 року академік АН УРСР, академік-секретар відділення суспільних наук. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями.

Перші наукові публікації Михайла Калиновича присвячені проблемам індології («Природа й побут в давньоіндійській драмі», 1916; «Бгавабгуті Шринанта», 1918; «Концентри індійського світогляду», 1928 та ін.). Відомі праці з літературознавства і художнього перекладу (монографія «Шляхи новітньої французької поезії», 1924, розвідки про західноєвропейських письменників Г. Уеллса, Дж. Конрада, Р.-Л. Стівенсона, Д. Дідро). Також у його доробку переклади творів Максима Горького, А. Чехова, Еміля Золя та ін. Калиновичу належить також низка публікацій з теорії та історії лексикографії, що сприяли зростанню професійного рівня українських лексикографів повоєнного часу, оформленню лексикографії як окремої наукової лінгвістичної галузі.

Михайло Якович став найбільш відомим у словниковій справі. Калинович редактор-упорядник 2-го тому академічного «Російсько-українського словника», що виходив окремими випусками у 1929—1933 роках; відповідальний редактор і один з укладачів фундаментального «Російсько-українського сповника» (1948), який протягом багатьох повоєнних років заступав собою відсутні на той час усі ін. типи словників.
Помер 16 січня 1949 року. Похований в Києві на Лук’янівському цвинтарі (ділянка №9, ряд 10, місце 18(2)).

Ратушна Лариса Степанівна

Лариса Степанівна Ратушна
герой Радянського Союзу
(1921-09.03.1944)

Ляля Ратушна — у роки війни учасниця Вінницького підпілля, Герой Радянського Союзу.

Ratushnayalarisa

Народилася в 1921 р. у смт. Тиврів. Українка. Член ВЛКСМ із 1937 р. Училася на механіко-математичному факультеті Московського державного університету. Учасниця Великої Вітчизняної війни з 1941 року, санінструктор. Воювала в 8-й Краснопресненській дивізії Московського ополчення. Потрапила в полон, у листопаді 1941 втекла і близько місяця пішки добиралася до рідного міста. У січні 1942 року приєдналася до вінницького підпілля. Уже весною 1942 року підпільники здійснили декілька досить вдалих операцій. Організували одночасно втечу 26 військовополонених з м’ясокомбінату, вивели з ладу станції водопостачання, спалили продовольчі склади і млин, був убитий офіцер СС і поранено гебіткомісара Нольтинга, відправили партизанам 570 гвинтівок, 3 кулемети, 82 автомати, звільнили з концтаборів 1000 військовополонених. Велика роль у цій боротьбі належала групі: Бевз—Любимов—Войцехівський—Ратушна. Група працювала в центрі міста.

Ратушна зв’язалась з підпільниками через шкільного товариша І. Войцехівського. як відмінна креслярка, вона отримала завдання копіювати бланки і печатки, що були потрібні для звільнення людей, яких мали вивезти до Німеччини, та організації втеч військовополонених.

17 липня 1942 року, під час одного з важких моментів в житті вінницького підпілля (низка арештів і розстрілів), була схоплена німцями. Знаходилася в Гестапо, винесла суворі допити і була другий раз відправлена до концентраційного табору. Вдалося звільнитися за допомогою підкупу вінницького німецького чиновника в квітні 1943 року. У переддень звільнення Радянською Армією Вінниці, 19 березня 1944 року, підла рука зрадника обірвала її життя. Похована біля Вічного вогню в сквері ім. Н. Козицького в центрі м. Вінниці.

За видатні заслуги, мужність і героїзм, виявлені в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників у період Великої Вітчизняної війни 1941—1945 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року зв’язній Вінницької міської підпільної партійної організації Ратушній Ларисі Степанівні посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У вінницького міського Палацу молоді установлене погруддя Героїні, Палац носить її ім’я. Ім’ям Лялі названа вулиця міста і катер на Південному Бузі. 

Леонтович Микола Дмитрович - композитор

Леонтович Микола Дмитрович
композитор
(01.12.1977-23.01.1921)

Леонтович Микола Дмитрович народився 1 грудня 1877 в с.Монастирок. Український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог. Автор широковідомих обробок українських народних пісень для хору «Щедрик», «Дударик», «Козака несуть». Його обробка «Щедрика» відома у всьому світі як різдвяна колядка «Carol of the Bells».

Біографія

Leontovich Mikola

Народився 1 грудня 1877 року в селі Монастирок Брацлавського повіту Подільської губернії в сім’ї сільського священика. Раннє дитинство пройшло у селі Шершнях Тиврівської волості Вінницького повіту. Початкову музичну освіту Леонтович здобув у батька, який грав на віолончелі, скрипці, гітарі та деякий час керував хором семінаристів.

У 1887 році Леонтович вступив до Немирівської гімназії. У 1888 році, через брак коштів, батько переводить його до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці утримувалися на повному пансіоні. В училищі він опанував спів по нотах і міг вільно читати складні партії в церковних хорових творах.

1892 року Леонтович вступив до Подільської духовної семінарії в Кам’янці-Подільському, де вивчав теорію музики та хоровий спів, опанував скрипку, фортепіано, деякі духові інструменти, почав обробляти народні мелодії, беручи за взірець обробки М. Лисенка.

1898 року Леонтович закінчив духовну семінарію й вирішив працювати вчителем у сільських школах і водночас самотужки удосконалювати свою музичну освіту. У селі Чукові він організував самодіяльний симфонічний оркестр, який виконував українські мелодії та п’єси російських та українських композиторів. 1901 року він видав перший збірник пісень з Поділля. 1903 року вийшов другий збірник подільських пісень з посвятою М. Лисенкові.

Восени 1904 року залишає Поділля і переїздить на Донбас, де влаштовується викладачем співу та музики у місцевій залізничній школі. Під час революції 1905 року Леонтович організував хор робітників, який виступав на мітингах. Діяльність Леонтовича привернула увагу поліції, й він змушений був повернутися на Поділля, у місто Тульчин, де викладав музику і спів у Тульчинському єпархіальному жіночому училищі для дочок сільських священиків. З 1909 року Леонтович навчається під керівництвом відомого теоретика музики Б. Яворського, якого він періодично відвідує у Москві та Києві.

У той час створив багато хорових обробок, зокрема славнозвісний «Щедрик», а також «Піють півні», «Мала мати одну дочку», «Дударик», «Ой зійшла зоря» та ін. У Тульчині знайомиться з композитором Кирилом Стеценком. 1916 року разом з хором Київського університету виконує свою обробку «Щедрика», яка принесла йому великий успіх у київської публіки.

Із встановленням Української Народної Республіки Леонтович переїздить з Тульчина до Києва, де починає активну діяльність як диригент і композитор. Ряд його творів включили до свого репертуару професійні та самодіяльні колективи України. На одному з концертів великий успіх мала «Легенда» Миколи Вороного (оригінальний твір Леонтовича). Після приходу більшовиків Леонтович працює деякий час у музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти, викладає у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, разом з композитором і диригентом Г. Верьовкою працює у Народній консерваторії, на курсах дошкільного виховання, організовує кілька хорових гуртків.

Під час захоплення Києва 31 серпня 1919 року денікінцями, які переслідували українську інтелігенцію, змушений утікати до Тульчина. Засновує першу в Тульчині музичну школу. 1919—1920 року працює над першим великим симфонічним твором — народно-фантастичною оперою «На русалчин великдень» за однойменною казкою Б. Грінченка. Восени 1920 року в Тульчині відбулися гастролі хорової капели під керівництвом К. Стеценка та Павла Тичини як другого диригента. Під час концертів капели виконувалися твори Леонтовича. В останні місяці життя Леонтович закінчував оперу «На русалчин великдень».

«Загадка» смерті Леонтовича

Загибелі Миколи Леонтовича, впродовж 80-и років було присвячено найбільше публікацій. На жаль, у своїх деталях усі ці розповіді, основані, зчаста, на оповідях свідків-родичів, й різко суперечать між собою, ці ознаки чітко виявилося уже з поваленням радянсько-комуністичної влади в часи Незалежності України – коли стали доступні засекречені матеріали тих часів і, як наслідок, показали спотвореність та заангажованість публікацій в радянські часи, якими приховували знищення талановитого українського композитора тодішніми владними структурами – так званого ВЧК. Єдине що так й не стало зрозумілим – через що чекісти вдалися до такого жорстокого акту, яка була причина вбивства композитора і лише наприкінці 20-го століття вдалося привідкрити завісу пропагандистської машини радянських каральних структур.

Саме в ніч з 22 на 23 січня 1921 року композитор перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий агентом ВЧК Грищенком, який напросився в хату переночувати, назвавшись чекістом, що проводить боротьбу з бандитизмом. Вранці невідомий пограбував будинок, застреливши Миколу Леонтовича. Текст рапорту, що розкриває ім’я вбивці композитора було оприлюднено лише у 1990-х роках.

“В ночь на 23-е января агент уездчека Грищенко выстрелом из винтовки убил сына священника с.Марковки, Кубличской волости Николая Леонтовича 43-х лет, у которого Грищенко ночевал и 26-го января Грищенко, скрывавшийся в м.Теплике, при преследовании его чинами милиции, выстрелом из винтовки в живот милиционера Твердохлеба”.

Найдетальніші відомості про ту трагедію стали відомі завдяки двом рідкісним документам, які віднайшла завідувачка відділу обласного краєзнавчого музею Лариса Семенко. Після багатьох років збирання матеріалів до музею та поповнювання його фондів туди потрапив товстий щоденник відомого українського письменника Степана Васильченка. Там згадувалося про одного з найближчих друзів Леонтовича, Гната Яструбецького, оскільки він записав детальну розповідь батька Леонтовича про вбивство композитора. Долєю так повелося, що саме Гнат Васильович зібрав найбільше матеріалів про життя і творчість Леонтовича, написавши його біографію, а в своєму щоденнику повідав про ту жахливу ніч в Марківці: «Це була вельми важка і небезпечна подорож,” – написав він у своєму щоденнику. Найперше дослідник поїхав у село Марківку, нині Теплицького району, до батька композитора. Хотів з перших уст довідатися, що ж трапилося у той січневий день з його сином. Ось як описує про це дослідник. У суботу 9 січня 1921 року Микола Леонтович був у Тульчині. На прохання сестри Вікторії, він поклав на ноти “Заповіт” Шевченка. Під вечір, у той же день, він приїхав кіньми у Марківку до батька. Ще не встигли обмінятися новинами, як на подвір’я в’їхала підвода. “Була шоста година вечора по сонцю… До хати зайшов молодий, 22-23-х років, середнього зросту чоловік. Темний блондин, без вусів і бороди. Руки мав холені, з довгими пальцями. Гарно вбраний. Пальто з овечим коміром. На голові кепка. Розмова російська, солдатська. Попросився переночувати.” Якби ж Леонтовичі знали, що дають нічліг вбивці…Прибулий казав, що в Марківці має багато діла. Що він чекіст (інформатор). Проводить боротьбу з місцевим бандитизмом. Пропонував роздивитися документи з печатками Гайсинської ЧК. Особливо пропонував це зробити Миколі Дмитровичу. А документів була “гора”. Леонтович роздивився їх і, повертаючи власникові, сказав: “З такими документами небезпечно будь-де ночувати.” Непроханий гість називав себе на прізвище Гріщенко. Як був зазначений він у документах, ніхто не відає, бо Микола Дмитрович єдиний, хто роздивлявся документи, нікому нічого не говорив з цього приводу…… Звук пострілу розбудив отця. Була 7.30 ранку. На ліжку під вікном сидів напівзігнутим Леонтович і зляканим голосом допитувався: “Що це, вибух?” Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Гріщенко. Він був босий, в одній білизні. В руках тримав зброю, викидаючи стріляну гільзу. Дома ще були сестра композитора Вікторія і донька Галина. Їм, як і батькові композитора, незваний гість позв’язував руки. Він одягнув на себе напівкожушок, який носив батько Леонтовича. Лаявся брудними словами. Вимагав грошей. На очах у всіх витрушував все з гаманця Миколи Дмитровича. Забрав 5000 карбованців різною валютою. Все поперекидав у будинку. Шукав речі. І з речами вийшов. У цей час Леонтович лежав нерухомо з розплющеними очима. На ліжку й на підлозі була калюжа крові. На крик пана-отця прибіг учитель, інші люди. Вони розв’язали руки Леонтовичам, наклали пов’язку на рану потерпілого.Рана була з правого боку. Рвана рана. Леонтович ще встиг сказати: “Тату, я помираю”. Була восьма година ранку, неділя 10 січня 1921 року. Коли приїхав лікар, Леонтович був уже мертвий.   12 січня, коли ховали композитора, у Марківці мела дуже сильна завірюха.»

Хронологія технологій спотворення-викривлення фактів комуністичним режимом щодо смерті Миколи Леонтовича:

Як тільки округа Теплика провідала про загибель, від рук чекіста, їх земляка – відомого композитора Миколи Леонтовича (сина місцевого священника) – місцевим органам довелося, аби стримати хвилю гніву, видумати версію вбивства на побутовому грунті з заїзджим білогвардійцем (а пізніше – петлюрівцем). Та це не стало панацеєю, інформація про ганебний злочин докотилася ло Києва – де Леонтович мав багато друзів та прихильників, особливо в колі інтелігенції.

Тому нагально було відкомандировано з Києва до Марківки одного з товаришів Миколи – Гната Яструбецького, який, на той час, працював заступником завідуючого політвідділом одного з київських видавництв[3]. Поїхавши на місце трагедії з мандатами київської ЧК і губревкомітету, він провів там 4 місяці (з лютого по травень), а по приїзду зробив доповідь «Товариству вшанування пам’яті М.Леонтовича». Яструбецький наводить прізвища свідків, розповіді композиторових сестри Вікторії та дочки Галини, той виклад, був зроблений по свіжих слідах, надзвичайно докладний, але частину фактів було упущено, завдяки чому в офіційних колах поширили інформацію про вбивство Леонтовича переодягненим «петлюрівцем».

Опісля першої хвилі фальсифікації в Україні почалися часи розкуркулення, Голодомору та Великого терору – все це мало би стерти з пам’яті селян той ганебний випадок, та суспільна память не далася так просто – в військові часи частина матеріалів та спогадів свідків таки потрапили за кордони СРСР, а надзвичайна популярність до пісні «Щедрик-ведрик» призвела до грунтовних досліджень творчості й життя її автора. Багато науковців діаспорян та, навіть, американських дослідників й журналістів перейнялися долею цього талановитого композитора. Й знову «виплили на світ божий» факти та спонини щодо знищення Леонтовича чекістськими структурами. Тому радянській владі довелося вдаватися до різних методів аби “віднайти” хоча би вже нейтральні факти.

Чергова хвиля спотворень виплеснулася після публікації в діаспорянських колах спогадів композитора, хорового диригента, публіциста, духовного діяча Тележинського Михайла Теодоровича – в яких напряму йшло звинувачення тодішньої влади в утисках талановитого композитора з послідуючим його вбивством. Оскільки розголосу не вдалося уникнути – в українській владній машині було доручено вибудувати систему спростувань – нею зайнявся відповідальний секретар міністерства внутрішнісх прав УРСР Головченко Іван Харитонович, який з 1962 року став Міністром внутрішніх справ УРСР (аж до 1982 року). Саме з-під пера цього «письменника»-міністра почали виходити спогади родичів Леонтовича (сестри чи дочок) в яких по-між куцих даних вбивства поширювалася розлога інформація щодо «петлюрівсько-розбійницького» сліду в справі Леонтовича.

Будучи на найвищих щаблях репресивно-каральної машини, «письменнику» Головченку, як куратору справи «Композитора Леонтовича» вдалося приховати багато фактів й затвердити офіційною версією вбивства – петлюрівсько-розбійний напад.

Але з припиненням існування СРСР громадськості відкрилося чимало прихованих сторінок історії і, як наслідок: вдалося віднайти й оприлюднити факти зумисного вбивства органами ВЧК талановитого українського композитора – Миколи Леонтовича.

Творчі здобутки

Основу музичної спадщини Леонтовича складають хорові мініатюри — обробки українських народних пісень, які й донині є неперевершеними й виконуються всіма українськими хорами в Україні і діаспорі. Це позначені великим талантом композитора перлини народного мелосу «Щедрик», «Козака несуть», «Дударик», «Із-за гори сніжок летить», «Женчичок-бренчичок», «Гаю, гаю, зелен розмаю» та багато інших. На основі українських народних мелодій Леонтович створював цілком оригінальні самобутні хорові композиції, всебічно художньо переосмисливши їх, надавши їм неповторного звучання. Леонтович був одним з перших серед майстрів української музики, які по-новому інтерпретували фольклор, використовуючи музичні надбання європейської музично-хорової культури. Водночас почерк Леонтовича вирізняється з-поміж інших граничною гнучкістю і природністю руху голосів, ювелірною шліфовкою деталей. Леонтович вдало використав традиції імпровізаційності в творчості українських кобзарів, які кожну нову строфу тексту пісні інтерпретували по-новому. Леонтович застосовував темброву варіантність виконання народних рапсодів у своїх обробках, надаючи хору можливість розкрити велике розмаїття гармонії, контрапункту. Послідовно втілюючи в своїх обробках ідею гармонізації й поліфонічності, Леонтович, маючи глибоку й різнобічну музичну освіту, широко використовував найкращі досягнення світової хорової техніки.

Тематика хорових мініатюр композитора надзвичайно різноманітна. Це обрядові, церковні, історичні, чумацькі, жартівливі, танцювальні, ігрові пісні. Одне з центральних місць у творчості Леонтовича посідають хори на побутові теми. Це, зокрема, «Ой у лісі при дорозі», «Ой темная та невидная ніченька», «Мала мати одну дочку», «Ой з-за гори кам’яної». Вони характерні динамічним розгортанням сюжету, активною драматизацією подій та образів. Взірцем такого високого драматичного піднесення може служити народна пісня «Пряля», в якій Леонтович досяг рівня трагічної балади.

В піснях-реквіємах «Козака несуть», «Із-за гори сніжок летить», «Смерть» Леонтович талановито переосмислив мелодику народного плачу, використовуючи специфічне звучання окремих голосів та цілих хорових груп, застосовуючи різні хорові звукові ефекти, наприклад, спів із закритим ротом.

Найвищим досягненням композитора вважаються пісні «Щедрик» та «Дударик», в яких Леонтович досягнув максимальної ритмічної організації. Особливо популярним був і залишається «Щедрик», в якій органічно поєднані прийоми народного багатоголосся з досягненнями класичної поліфонії, і кожен голос відіграє цілком самостійну виражальну роль, відтворюючи найтонші зміни настрою в пісні, подаючи кожен художній образ у граничному завершенні.

Початок 20-го століття озаменував нові шляхи в українському вчителюванні, яке перейшло від бурсацько-релігійного до народницько-українського спрямування. А Миколі Леонтовичу вдалося й на цій, педагогічній ниві, проявити свій талант.

Леонтовичу, як і багатьом тогочасним українським композиторам – Миколі Лисенку, Кирилу Стеценку, Якову Степовому, – притаманне було поєднання творчої, педагогічної і виконавської (диригентсько-хорової) діяльності. Понад двадцять років Микола Леонтович віддав роботі вчителя співів у школах різних міст: Тиврова, Вінниці, Гришиного, Тульчина та Києва. Як, композитор він був ще й добре обізнаний зі станом викладання співів у школах, з художнім рівнем учнівських хорів. Чимало своїх сил він віддавав педагогічній праці в учительській семінарії, Музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, та на диригентських і театральних курсах, а ще на курсах працівників дошкільного виховання чи навіть робітничих гуртках і школах.

Саме, в Музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка і на диригентських курсах Леонтович викладав хоровий спів, основи техніки диригування, теорію музики і контрапункт. Проводячи свої заняття він часто знайомив хористів з своїми піснями («Дозволь мені, мати», «Ой там, за горою», «Дударик»), виявляючи у них чудове уміння, за доволі короткий ча, охопити хоровий твір у цілому і створити повноцінне враження про цю композицію. Як викладач музично-теоретичних предметів, зокрема контрапункту, композитор був послідовником методологічних принципів свого вчителя Болеслава Яворського – автора теорії адового ритму, яка була в ті часи досить поширеною. А на курсах дошкільного виховання він проявив себе як досвідченим практик-методист. Притримуючись стрункої послідовності, він застосовував свої методи вивчення пісень дітьми, пропонуючи їм спочатку прості, а подалі – складніші пісенні зразки. І, особливо, звертав увагу на складові частини самої пісні – мотив, фразу, речення, період (куплет). У процесі співу дитини він враховував та розвивав почуття ритму у неї, послуговуючись, при цьому, відбивання ритмічного пульсу руками, ногою, пальцями, Леонтович комбінував різні позиції співу – пропонуючи спів сидячи і стоячи, спів окремими групами, а потім усіх разом, і що найголовніше, завше вважав за необхідне, вдаватися до музично-слухової наочності, зокрема співу самого вчителя. Великого значення Микола Леонтович надавав дикції виконавця, співацькому диханню, застерігаючи від надто сильного, форсованого звуку, обстоюючи тихий або голосний спів і відповідне його застосування при виконанні пісень. А щодо добору/вибору пісень, Леонтович орієнтує вчителів співів на пісні канонічного складу, вважаючи, що їх засвоєння створює ґрунт для двоголосного співу.

Вшанування Миколи Леонтовича

1 лютого 1921 року значна група діячів культури, професори й студентство зібралися в Київському музично-драматичному інституті імені Микола Лисенка, щоб за християнським звичаєм відзначити 9 днів по смерті Миколи Леонтовича. Нашвидко, але з великою відповідальністю спорядили концерт з творів Леонтовича, виступили зі словами жалю й скорботи. На цій зустрічі було створено Комітет пам’яті Миколи Леонтовича, який пізніше оформився як Музичне товариство імені Миколи Леонтовича. До цього товариства входили такі відомі українські митці, як Борис Лятошинський та Павло Тичина, багато з членів товариства, як наприклад Лесь Курбас та Гнат Хоткевич, пізніше розділили трагічну долю Леонтовича, загинувши від рук представників московських спецслужб. Саме ж ім’я Леонтовича було «визнане неактуальним для радянської доби», і фактично лишалось таким до середини 1950-х.

Сьогодні ім’я Леонтовича носять вітчизняні музичні колективи, зокрема Капела бандуристів та навчальні заклади (зокрема Вінницьке училище мистецтв і культури). Іменем Леонтовича названі вулиці у Києві та інших українських містах. Меморіальний музей Леонтовича працює у місті Тульчин Вінницької області, 1977 року було відкрито також музей Леонтовича у с. Марківка неподалік місця його поховання .

1977 року 37 хорових творів Леонтовича були записані хором студентів Київської консерваторії під орудою П.Муравського. 2005 року диск із 32 духовними творами Леонтовича випустив камерний хор «Київ» під орудою М.Гобдича.

Малиновський Родіон Якович - маршал Радянського Союзу

Малиновський Родіон Якович 
маршал Радянського Союзу, 
двічі Герой Радянського Союзу 
(23.11.1898 – 31.03.1967)

Malinovskiy Radeon

Малиновський Родіон Якович народився 23 листопада 1898 в Одесі.

Радянський полководець Великої Вітчизняної Війни та державний діяч. Міністр оборони СРСР (1957—1967), маршал Радянського Союзу (1944), двічі Герой Радянського Союзу, Народний герой Югославії, кавалер ордена «Перемога».

Біографія

Народився 11 (23) листопада 1898 року в Одесі. Українець (за іншими даними — караїм). Позашлюбний син кухарки; мати — Варвара Миколаївна Малиновська. Вітчим — український селянин відмовлявся всиновлювати Родіона, тому виховувався він практично без батька в нужденній сім’ї, у важкому етичному середовищі. Після закінчення церковно-парафіяльної школи в 1911 Малиновський утік з дому. Працював різноробочим, в 1911 — 1913 учень прикажчика в галантерейному магазині. 

Перша світова війна

У 1914 прохав солдатів, що вирушають на фронт, узяти його у військовий ешелон, після чого був зарахований добровольцем в кулеметну команду 256-го Єлизаветградського піхотного полку. У березні 1915 року рядовий кулеметної команди Родіон Малиновський нагороджений Георгіївським хрестом 4-го ступеня і присвоєне військове звання «єфрейтор». 

У вересні 1915 року Р. Я. Малиновський був важко поранений. Два уламки застрягли в спині, один пробив наскрізь ногу. Після одужання був зарахований в особливий полк, що готувався для відправлення до Франції в обмін на озброєння і боєприпаси, яких бракувало російській армії.

В лютому 1916 у складі Російського експедиційного корпусу Родіон відправлений у Францію; воював на Західному фронті командиром кулеметного розрахунку, був ще раз поранений і здобув за хоробрість 4-і французькі військові нагороди.

Після Лютневої революції в Росії був вибраний головою комітету роти. Був відправлений на каменоломні, як і всі російські солдати, які були роззброєні у Франції після Жовтневої революції 1917 років. Після розформування корпусу Малиновський погоджується вступити до Іноземного легіону французької армії та з грудня 1917 до серпня 1919 проходить військову службу в 1-му іноземному полку Марокканської дивізії.

Громадянська війна 

Повернувшись до Росії в 1919, вступив до Червоної Армії. На посаді інструктора кулеметної справи 240-го стрілецького полку взяв участь у Громадянській війні на Східному фронті проти військ адмірала Колчака. Брав участь в звільненні від білих Омська, Новониколаєвська (нині Новосибірськ), станцій Тайга і Маріїнськ. Захворів висипним тифом. Наприкінці 1920 року після одужання його направили в школу молодшого командного складу. Закінчивши її, він став командиром кулеметного взводу, потім — командиром роти, пізніше — командиром стрілецького батальйону 246-го полку.

Міжвоєнний період 

У 1923-27 командир батальйону 81-ої стрілецької дивізії (Москва). У 1926 році Р. Я. Малиновський вступив до ВКП(б). З 1930 начальник штабу кавалерійського полку 10-ої кавалерійської дивізії, потім служив в штабах Північно-Кавказького і Білоруського військового округів, був начальником штабу 3-го кавалерійського корпусу, яким командував Г. К. Жуков. У 1930 році він успішно закінчив Військову академію імені М. В. Фрунзе. З 1936 по 1939 помічник інспектора з армійської кавалерії в інспекції штабу Білоруського військового округу.

У 1937—1938 роках під псевдонімом «Малино» на боці республіканського уряду брав участь в громадянській війні в Іспанії в якості військового радника. За бойові відзнаки нагороджений орденом Леніна і орденом Червоного Прапора. 
Під час масових репресій в 1937-38 роках серед командного складу на Малиновського були зібрані матеріали як на учасника військово-фашистської змови, але справі не був даний хід. З 1939 року викладав у Військовій академії імені М. В. Фрунзе (до березня 1941).

Велика Вітчизняна війна 

У березні 1941 року він отримав призначення в Одеський військовий округ — командиром 48-го стрілецького корпусу, якій оборонявся по берегу ріки Прут на західному кордоні країни. Штаб цього об’єднання розміщувався в молдавському місті Бєльці.

У перші тижні війни, частини корпусу виявилися в оточенні. Генерал-майор Малиновський, здатний твердо управляти військами в боротьбі з переважаючими силами противника, зумів вирватися з пастки. Частини корпусу стали відходити на схід, продовжуючи наносити утрату гітлерівцям.

Комкору було присвоєне звання генерал-лейтенанта. У серпні 1941 року він призначається командувачем 6-ою армією, після загибелі в ході боїв під Уманню її командарма генерала І. Н. Музиченко, а в грудні 1941 — командувачем Південним фронтом. Під його керівництвом війська Південного фронту спільно з Південно-Західним фронтом, наступаючи в районі Барвінкове і Лозова, відкинули противника на глибину до 100 км, захопили на правом берегу Сіверського Дінця плацдарм. Проте, пізніше довелося відступити, оскільки противник в результаті перегрупування створив значну перевагу в силах й відбив наступ радянських військ. В результаті важких оборонних боїв і відступів Малиновського звинуватили за невдачі цього періоду й він був зніжений в посаді та призначений командувачем 66-й армією.

З 28 липня по жовтень 1942 командував цією армією, що билася на півночі від Сталінграду. Після розформування Південного фронту (його армії передавалися Північно-Кавказькому фронту) Малиновський деякий час командував на ставропольському напрямку Донською оперативною групою військ. Під час наступу німецької армії Гота із запеклими боями відходив до міста Ставрополю. У жовтні-листопаді 1942 заступник командувача Воронезьким фронтом. У цей період Малиновський встановив близькі стосунки з М. С. Хрущовим, який був членом Військової ради цього фронту.

З листопада 1942 року генерал убув до Тамбова, в районі якого терміново формувалася 2-а гвардійська армія. Вона призначалася для участі в розгромі німецько-фашистського угрупування військ під Сталінградом. Начальником штабу був призначений генерал Сергій Семенович Бірюзов. З ним Родіона Яковича на довгі роки з’єднала військова доля.

Дії 2-ої гвардійської армії — славна і яскрава сторінка в літописі історії Великої Вітчизняної війни. Ця армія була підготовлена до бойових дій до грудня 1942 року. Її висунення під Сталінград почалося в найкритичніший період великої битви. Тоді німецьке командування, щоб врятувати свої багаточисельні війська, що виявилися в оточенні, кидало в бій останні, але потужні танкові резерви групи армій «Дон». Радянське командування своєчасно прийняло рішення про негайне висування 2-ої гвардійської армії назустріч головним силам противника. В умовах, коли ворожі танки з десантом на борту наближались дуже близько, командарм Малиновський кидав полки в бій по мірі їх прибуття. Посилені артилерією і танками, вони зупинили просування гітлерівців. Потім у взаємодії з 5-ою ударною і 51-ою арміями 2-а гвардійська армія Малиновського зупинила і розгромила війська генерал-фельдмаршала Манштейна такою, що намагалася деблокувати оточене в степу на захід від Сталінграду крупне угрупування німецьких військ під командуванням фельдмаршала Паулюса.

У лютому 1943 року генерала Малиновського призначили командуючим Південним, а з березня того ж року — Південно-Західним (перейменованим в жовтні 1943 року в 3-й Український) фронтами, війська яких провели Ростовську наступальну операцію, звільняли Донбас і Правобережну Україну від фашистських загарбників.

Особливе місце серед них займає Запорізька операція, проведена військами Південно-Західного фронту під командуванням полководця Р. Я. Малиновським 10-14 жовтня 1943 року. Співвідношення сил на початок цієї операції було на користь радянських військ. Це дозволило за чотири дні прорвати добре укріплені рубежі противника і вийти на ближні підступи до Запоріжжя. Командувач фронтом вирішив, не даючи противникові передиху, нічним штурмом за участю 200 танків і самохідних артилерійських установок опанувати місто. Цей задум Р. Я. Малиновського був успішно реалізований. Рано вранці радянські війська увірвалися в місто. В ознаменування перемоги 31 з’єднання і частини стали іменуватися «Запорізькими». Ця перемога багато в чому вирішила долю мелітопольського угрупування німецько-фашистських військ і сприяла ізоляції частин ворога на Кримському півострові, які були відрізані від своїх головних сил.

У цій операції, як і у ряді подальших, Родіон Якович проявив свою здібність до творчих, нестандартних рішень, приголомшуючих противника винахідливістю і несподіванкою. Так, при узятті Запоріжжя він проводить небувалий у військовій історії нічний штурм. У ньому одночасно беруть участь три армії і два корпуси. В результаті операції істотно покращилася обстановка на південному крилі радянсько-німецького фронту. А війська Південно-Західного фронту, розширивши захоплені плацдарми на Дніпрі, продовжували наступ на Криворізькому напрямку.

3-й Український фронт, спільно з сусіднім 2-м Українським фронтом розширили плацдарм в районі дніпровського закруту і у взаємодії з військами 4-го Українського фронту успішно завершили Нікопольсько-Криворізьку операцію. Потім провели Березнегувато-Снігирівську і Одеську операції, форсували Південний Буг, звільнили Миколаїв і Одесу. У ті дні Родіон Якович мав можливість побувати в рідному місті і зустрітися з родичами і знайомими, пригадати своє дитинство…

У травні 1944 року генерал армії Р. Я. Малиновський прийняв від Маршала Радянського Союзу І. С. Конєва 2-й Український фронт. На той час він вже зарекомендував себе полководцем, що вміє розкривати задуми противника й точно визначати свої сили, з урахуванням бойових можливостей своїх військ безпомилково визначати напрямок головного удару, тісно взаємодіяти з командуванням сусідніх фронтів і армій, діяти рішуче й розумно.

На південному фланзі радянсько-німецького фронту планувалася Ясько-Кишинівська стратегічна наступальна операція військ 2-го й 3-го Українських (командуючий — генерал армії Ф. І. Толбухін) фронтів. Цим фронтам у взаємодії із Чорноморським флотом і Дунайською військовою флотилією ставилося завдання розгромити ясько-кишинівське угруповання німецько-румунських військ, завершити звільнення Молдавської РСР, вивести Румунію з війни на стороні фашистської Німеччини.

20 серпня 1944 після потужної артилерійської підготовки війська 2-го Українського фронту в перший же день наступу прорвали оборону противника на всю глибину, просунулися вперед на 16 км. Генерал армії Малиновський всупереч очікуванням противника наказав у середині цього ж дня ввести в прорив 6-ю танкову армію. Це рішення командуючого фронтом дозволило забезпечити високий темп наступу, а в решті-решт й оточення основного угруповання військ противника. За короткий термін група армій «Південна Україна» була розгромлена. Катастрофа оборони противника на південному крилі радянсько-німецького фронту змінило всю військово-політичну обстановку на Балканах.

Мета операції була досягнута — Румунія вийшла із союзу з Німеччиною та оголосила їй війну.

Рішуча творча діяльність командуючого фронтом отримала належну оцінку. У вересні 1944 року за високі здібності керувати військами фронту й прояви полководницького таланту Р. Я. Малиновському було присвоєне звання Маршала Радянського Союзу. Маршальська Зірка була вручена йому 13 вересня 1944 року в Москві.

У жовтні 1944 — лютому 1945 років війська 2-го та 3-го Українських фронтів успішно провели Будапештську операцію. Війська 2-го Українського фронту вели бої на підступах до Будапешта, а війська Малиновського безпосередньо за саме місто.

При опануванні угорською столицею маршал Малиновський знову проявив себе як видатний полководець. 17 січня радянські війська розчленували ворожу оборону в Пеште на три частини. Наступного дня майже 100-тисячне угрупування тих, що оборонялися, перестала існувати.

На завершальному етапі Великої Вітчизняної війни фронт маршала Малиновського остаточно розгромив ворожі сили на угорській території і в східній частині Австрії.

Успішно проведена Віденська операція прискорила капітуляцію німецьких військ в Північній Італії. За повний розгром військ противника в цій операції Малиновський був удостоєний вищого радянського полководницького ордена «Перемога». 

Після закінчення Великої Вітчизняної Війни у Чехословаччині був переведений на Далекий Схід, де в ході радянсько-японської війни вступив у командування Забайкальським фронтом; фронт абсолютно несподівано для японського командування прорвався через пустелю Гобі в центральну частину Маньчжурії, довершивши оточення і повний розгром японських військ. За блискучу перемогу над Японією Малиновський отримав звання Героя Радянського Союзу.

Після війни Малиновський протягом 11 років продовжував залишатися на Далекому Сході. З вересня 1945 року він командував військами Забайкальсько-Амурського військового округу.

З 1947 року був Головнокомандувачем військ Далекого Сходу. 

З 1953 року — командувач військами Далекосхідного військового округу. 

У березні 1956 року він став заступником Міністра оборони СРСР Г. К. Жукова — Головнокомандувачем Сухопутними військами СРСР. 

26 жовтня 1957 після скандальної відставки Жукова змінив його на посту міністра оборони СРСР, залишаючись на цієї посаді до смерті. Активний учасник «палацового перевороту», коли М. С. Хрущов був усунений з поста 1-го секретаря ЦК КПРС і замінений Л. І. Брежнєвим. Після цього користувався величезним впливом в керівництві країни. Вніс великий вклад до посилення бойової потужності СРСР, в стратегічне переозброєння армії. 

З 1957 по 1967 — Міністр оборони СРСР, нерідко його називають кращим міністром оборони радянського періоду. Був міністром оборони довше, ніж хто б то не було в СРСР і Росії після війни; став другим главою радянського військового відомства (після Фрунзе), померлим на цієї посаді. 

Помер 31 березня 1967 р. після важкої хвороби, після смерті кремований, прах поміщений в урні в Кремлівській стіні на Червоній площі в Москві. Бронзовий бюст маршала встановлений в Одесі. 
Захоплювався грою в шахи, складав шахові завдання, що друкувалися в журналах, і брав участь в конкурсах вирішувачів. 

Про Малиновськом є відомий анекдот (можливо, реальна історія): якийсь полковник написав в Міністерство оборони скаргу на те, що взимку полковники мають право носити папаху, а в літній формі одягу нічим від інших старших офіцерів не відрізняються. Міністр наклав іронічну резолюцію: Дозволити прохачеві носити папаху влітку. 

Володів французькою і іспанською мовами.

Родіон Якович Малиновський нагороджений:

  • Російська імперія Георгіївський хрест 4-го ступеня (березень 1915) 
  • СРСР Герой Радянського Союзу 8 вересня 1945 № 9041,22 листопада 1958 № 49 
  • Орден Леніна 17 липня 1937, 6 листопада 1941, 21 лютого 1945, 8 вересня 1945,22 листопада 1948,
  • Орден Перемоги 26 квітня 1945,
  • орден Червоного Прапора 22 жовтня 1937, 3 листопада 1944, 15 листопада 1950, 
  • орден Суворова I-го ступеня 28 січня 1943 , 19 березня 1944  
  • орден Кутузова I-го ступеня 17 вересня 1943
  • Медаль «За оборону Сталінграда» 
  • Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945» 
  • Медаль «Двадцять років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945» 
  • Медаль «За перемогу над Японією» 
  • Медаль «За взяття Будапешта» 
  • Медаль «За взяття Відня» 
  • Медаль «За визволення Праги» 
  • Медаль «XX років Робітничо-Селянській Червоній Армії» 
  • Медаль «30 років Радянській Армії та Флоту» 
  • Медаль «40 років Збройних Сил СРСР»
  • Народний Герой Югославії (27 травня 1964)
  • Воєнний Хрест (Франція) (1918)
  • Медаль “За звільнення від фашизму” (1950) 
  • Орден “Захист батьківщини” 1,2 та 3 ступенів (усі — 1950)

і ще 22 орденами та медалями іноземних держав. 

Військові звання

  • комбриг — присвоєно 15 липня 1938 р., 
  • генерал-майор — 4 червня 1940 р., 
  • генерал-лейтенант — 9 листопада 1941 р., 
  • генерал-полковник — 12 лютого 1943 р., 
  • генерал армії — 28 квітня 1943 р., 
  • Маршал Радянського Союзу — 10 вересня 1944 р.

Офіційні сайти